+38 (067) 658 18 66 м. Львів, вул. Залізнична 20
Сутри 1.21 – 1.22. Швидкість розвитку. Духовний потік, особиста сила, стрижень людини
15 вересня 2013
Стаття

Наступні кілька сутр Патанджалі присвячує питанню швидкості розвитку:
तीव्रसंवेगानामासन्नः ॥ २१॥

1.21. tīvra-saṃvegānām-āsannaḥ
 
tīvra – найвищий, екстремальний, граничний;
saṃvegānām (чол. р., род. відм., множ.) – намір;
āsannaḥ (чол. р., наз. відм., одн.) – близько;
тобто строфу, з урахуванням попередньої, щодо того, що праджні передують шраддха, вир'я, смриті і самадхі, можна перекласти і зрозуміти таким чином:
 
1.21. Близько при максимальному намірі.
 
тобто між прозрінням (праджнею) і етапами, що передують йому, дистанція (ймовірно, тимчасова) буде невеликою, якщо людина максимально тотальна. Інтуїтивно це зрозуміло, усвідомлення може статися, тільки якщо цілковито віддатися роздуму над питанням. Цей самий принцип можна прикласти і до будь-якого іншого розвитку – якісна транформація настає тільки за певної щільності зусиль. Не буває духовної практики «між іншим», «вкупу з ...», тощо. Пригадується цитата з «Акваріума» В. Суворова: «Не можна наростити м'язи, два рази на день піднімаючи праску».
 
Здавалося б, не зовсім ясно, для чого взагалі класик виділив цю очевидну в будь-якій справі думку – що більше вкладаєш зусиль, то швидше отримаєш результат. Можливо, в менторських цілях, для мотивування молодих практиків? Однак, якщо подумати, можна знайти додаткові смисли, які дозволяють нам точніше і глибше зрозуміти точку зору Патанджалі на духовну практику. В першу чергу, викладений погляд протиставляє Патанджалі безлічі навчань (в тому числі і різновидам християнства), які виходять з того, що духовний рівень людини (в даному контексті ми використовуємо цей термін в максимально широкому ключі, з урахуванням останніх строф Йоґа сутри варто було б говорити про праджню) не є результатом її зусиль, а є лише продуктом милості надприродної істоти. Патанджалі ж у цій строфі виявляє себе антропоцентристом – успіх, на його думку, залежить від енергії і зусиль самої людини.
 
Наступна строфа:
मृदुमध्याधिमात्रत्वात् ततोऽपि विशेषः ॥ २२॥
1.22. mṛdu-madhya-adhimātratvāt tato'pi viśeṣaḥ
 
mṛdu – слабкий;
madhya – середній;
adhimātratva (чол. р., ор. відм., одн.) – надзвичайно сильний. Префікс adhi- – над, понад, а слово matra походить від кореня ma – міра, кількість, ступінь – і може бути перекладено як «якість»;
tatas (ind.) – отже, в результаті;
api (ind.) – також, навіть, понад те;
viśeṣaḥ (чол. р., наз. відм., одн.) – відмінність;
 
Таким чином, отримуємо приблизно таке розуміння строфи:
1.22. [існують] також відмінності завдяки [якостям] слабким, середнім або надзвичайним.
(дослівно: відмінності через слабкість, середність і надзвичайність).

 
Найімовірніше, у цій сутри Патанджалі має на увазі якості особистості учня, завдяки яким він стає більш-менш здатним до духовної практики. Це питання виникає рано чи пізно в практиці будь-якої системи, адже виконуючи ті самі техніки з однаковим запалом, одні учні досягають результатів швидше, а інші довше. І хоча для сучасної людини думка про специфіку кожної особистості здається очевидною, це могло і не здаватися настільки банальним у давнину. Та й у наш час майже кожен інструктор-початківець дивується, зіткнувшись на практиці з дуже різною швидкістю розвитку учнів, в залежності від їхніх здібностей.
 
Ця сутра, будучи вкрай важливою з практичної точки зору, отримала розвиток і безліч інтерпретацій. Так само в тантрі, де існував розподіл учнів – на дів'я (божественний, людина, якій все зрозуміло від самого початку, яка легко схоплює), віра (людина-герой, людина, яка концентрується і пре, мов танк – йому складно, а він долає – другий за ефективністю учень) і пашу (пашу – тварина, людина тупа, котра нічого не розуміє, яку потрібно постійно підганяти, змушувати – найбільш несприятливий (але все ж можливий) варіант учнів). І ще зовсім два несприятливих варіанти учнів – бгута (який отримав назву від різновиду зовсім вже «заземлених» духів нижчого порядку) і магапашу (дослівно «велика скотина») – тобто людина, гротескно розчинена у своїй тваринній природі). Саме до цих двох класів, згідно з тантричними джерелами, належать більшість людей у Калі-юґу. Якщо людина-пашу, в принципі, здатна, під досвідченим керівництвом, до деяких найпростіших видів духовної практики (наприклад, традиційна екзотерична релігійна практика призначалася саме для пашу), то для бгута і магапашу джерелом розвитку є переважно страждання. Втім, це не єдина класифікація учнів. Безліч більш-менш складних описів таких систем, сформульованих у різні періоди, читач зможе знайти у Г. Ферштайна в «Енциклопедії йоґи».
 
Безпосередній коментар до даної сутри дав В'яса, який деталізував 3-членний поділ Патанджалі, заявивши, що не тільки за типом, але й за «інтенсивністю методу» (також високою, середньою або низькою) йоґи діляться на три групи, утворюючи таким чином дев'ять (матриця 3 на 3) типів практикуючих.
 
«[Існує] слабка форма сильної [спрямованості], помірна форма сильної [спрямованості] та інтенсивна форма сильної [спрямованості]. Тому [навіть серед йоґінів, наділених сильною спрямованістю], також [є] відмінність. Через цю відмінність досягнення зосередження і плода зосередження [вельми] близько для [йоґіна], що володіє слабкою формою сильної спрямованості, ще ближче воно для [йоґіна], що володіє середньою формою сильної спрямованості, але найближче [воно для того йоґіна], який наділений інтенсивною формою сильної спрямованості і слідує інтенсивному методу» (цитується за книгою «Класична йоґа»).
 
Дане уточнення було, ймовірно, мотивацією, не даючи розслаблятися талановитим учням і впадати у відчай слабким, проте залишало відкритим природне запитання, що виникає після прочитання сутри – чому ж різні люди володіють різними здібностями до розвитку? Ну і в прикладному ключі – чи можна це виправити? Відповідь на перше питання спробував дати інший відомий коментатор Йоґа сутри Вачаспаті Мішра, згідно з думкою якого, тип, до якого належить йоґін, залежить від «слідів» (vasana) минулих народжень і від «невидимої сили» (adrishta) – в яку він, імовірно, сконденсував всі незрозумілі фактори. Розвиток системи в такому напрямку (залежність здібностей від попередньої карми) був цілком інтелектуально природним, проте якщо вдуматися, не цілком логічним, особливо якщо подивитися очима буддиста. Дійсно, карма, яка покликана заплутувати людину в сансаричні сіті, виявляється, несе в собі потенцію до її духовної практики! Може, всередині карми є якийсь специфічний «духовний» елемент або елемент «звільнення». Однак ця невідповідність і пов'язана з нею думка не була помічена древніми коментаторами. Виключаючи хіба що Шанкару, котрий стверджував приблизно таке: «Мокша за своєю природою є протилежністю карми, але без доброї карми неможлива».
 
Втім, повернемося від класичних коментарів і філософії до сьогоднішньої практики. Питання про передумови до розвитку і здібності, необхідні для інтенсивного росту, як і раніше, актуальне, і я розповім про свій, вироблений роками, погляд на ці питання, при цьому спробую зробити максимально зрозумілими категорії, якими я користуюся.
 
Я виділяю три фактори, які необхідні для нормального духовного розвитку людини. Це духовний потік, особиста сила і стрижень людини.
 
Духовний потік.
 
Духовний потік – це внутрішнє відчуття, що у Світі є щось більше, ніж те, що ти сприймаєш. Це відчуття таємниці, впорядкованості та осмисленості Світу, його небайдужості до тебе. А також відчуття наявності свого місця в цьому Світі, яке ти відчуваєш, але не розумієш. Духовний потік починається там, де зникає зацикленість на собі. У цьому сенсі я використовую таку класифікацію людей, які, так чи інакше, рухаються в розвитку, відповідно до ступеня прояву духовного потоку.
 
На нижчому щаблі знаходиться людина, яку умовно назвемо «обиватель», тобто людина, зациклена виключно на собі, на своїх цілях, завданнях, потребах, інтересах і так далі. Вона не замислюється над глобальністю системи. Причому обиватель не просто не замислюється сам – він противиться, коли замислюються інші. Характерною рисою, за якою можна впізнати обивателя, є глибока, жодним чином логічно не мотивована впевненість у цінності своїх уявлень з усіх питань. Людина може жити від зарплати до зарплати і вважати себе компетентною в питаннях соціального устрою, бути «з ніг до голови» хворою і висловлюватися про проблеми здоров'я, бути емоційно незадоволеною життям і «вчити» інших, як жити. Обиватель рідко шукає новий емоційний досвід, і, відчуваючи сексуальну незадоволеність / стурбованість, майже завжди сповідує пуританську «мораль». Обиватель підсвідомо боїться всього, що могло б хоч якось розбудити його: нових знань, переживань, людей. Як правило, обивателі дуже насторожено ставляться до духовних систем, вважаючи їх «сектами», «промиванням мізків», тощо. Обивателі рідко досягають значних соціальних висот – це вимагає горіння і нестандартного мислення. Здебільшого люди стають обивателями не відразу, а з віком, коли під дією тих чи інших факторів, про які ми поговоримо пізніше, у людини зникає внутрішнє горіння. Як тут не згадати слова Дона Хуана, який у відповідь на питання Кастанеди: «А що трапляється з воїном, який програє в боротьбі з дріб'язковим тираном?», відповів: «Він сам стає дріб'язковим тираном».
 
Звісно ж, обиватель, як і будь-яка істота на нашій Планеті, розвивається, проте розвиток його йде виключно Шляхом Страждання. Природа і Соціум не дають розслаблятися і зупинятися, створюючи хвороби, соціальні кризи, що вимагають нових рішень, тощо. Іноді дуже сильні потрясіння можуть навіть зруйнувати шкаралупу обивателя і дати поштовх до переходу на наступний рівень. Однак, частіше обиватель відчуває не «пікове» страждання, а «фонове» – переконуючись з плином життя, що його уявлення про світ і спосіб життя не так вже й добре працюють, як він думає. Сенс життя обивателя – це гіркота в очах старої людини, яка розуміє, що і це життя вона про@@@ла. Достатній обсяг такого страждання, накопичений протягом багатьох життів, дає кармічну пам'ять (ось вони, Мішровські «васани») про те, що треба розвиватися, рухатися, не плисти за течією або хоча б дивитися по сторонах. У людини накопичується потенціал до розвитку і перший проблиск духовного потоку.
 
Наступний рівень розвитку – це релігійна або віруюча людина. Вона вже розуміє, що є щось більше, але не хоче в це заглиблюватися, осягати, поринати. Або намагається задовольнятися готовими відповідями, які їй, наприклад, підсовує релігія. Всі релігії переконують людей що «...ми, мовляв, подумали, а ти тільки виконуй ритуал»... «Пиляйте, Шуро, пиляйте». Але при цьому така людина все одно визнає – щось більше існує. Іноді (хоча і вкрай рідко) навіть починає відчувати це. А коли забуває, йому нагадують не тільки страждання, але й релігія. Недарма слово «реліґаре» перекладається з латини як «зв'язок». Релігія «зв'язує» своїх послідовників з чимось більшим, не дає забути про нього, але не більше того. Зрозуміло, не кожна людина, що одягнула символи тої чи тої релігії або прийшла на Велике Свято до місцевого храму – релігійна людина. Це може бути елементом способу життя обивателя. Я маю на увазі справді релігійних людей, які в наш час кризи традиційних форм релігійності часто взагалі не належать до жодної з «офіційних» конфесій, а розмірковують про «бога в серці», «космічну справедливість» і т.д. Їхні міркування часто наївні – адже вони не мають вибудуваного світогляду в цій сфері, але це вже перший крок до пізнання.
 
Наступний рівень або етап – це людина, яка шукає. Яка розуміє, що щось більше існує, і намагається його осмислити. Тому що коли ви щось осмислюєте, то з цього випливають певні практичні методи життя і саморозвитку. Такі люди метаються між ідеологіями, релігіями, духовними Школами і Навчаннями, просто цікавими людьми. Часто розчаровуються, але іноді знаходять і цікаві артефакти. Проблема людини, що шукає, полягає в тому, що жоден з методів не працює тільки тому, що ти його знаєш – його треба практикувати. Мало побачити Шлях – його треба пройти, і це набагато складніше. Як казав один з моїх Учителів: «Шлях від голови до дупи – дорога довжиною в життя». Також неможливо зрозуміти всю глибину методу або Традиції, не занурившись в них глибоко, оскільки тільки відчувши трансформації, можна зрозуміти, що це таке. Гусінь не зрозуміє переживання метелика, навіть коли знатиме «з теорії», що в ній теж потенційно є «природа метелика». Іноді люди, що шукають, застрягають у вічному пошуку, так і не віддавшись жодній з Традицій. Це глухий кут, що породжується нездатністю вийти за межі звичного «Я». Цей глухий кут також породжує страждання і дуже впізнаване переживання «духовної туги» – тяги до деякої системи, якій людина так і не змогла (хай навіть у глибині душі хотіла) присвятити себе, котре в наступних життях знову приведе її до схожих Традицій, і страх перед яким спонукає до більш інтенсивної роботи.
 
Людина, яка все ж знайшла методи і систематично, планомірно реалізує їх в своєму житті – це наступний рівень ієрархії – людина, що йде. Тобто, людина, яка, власне кажучи, цими методами користується, активно працюючи над собою. Наприклад, займаючись в нашій Школі, людина отримала техніки відкриття чакральної системи. В принципі, будь-якого з цих методів досить для того, щоби спокійнесенько, гармонійно розвиватися протягом життя. Просто і систематично шліфувати чакральні закони або відкривати чакральну систему. Адже це велике завдання, насправді. Це не завдання на півроку або навіть на 4 роки. Методи відомі, але ж їх треба застосувати. Точніше, не застосувати, а застосовувати постійно. Ось коли людина постійно застосовує ці методи, вже розуміючи, куди і до чого вона йде – це той, хто йде.
 
Коли, нарешті, вона кудись «доходить», методи повністю реалізують свій потенціал, з людиною відбуваються внутрішні трансформації – я називаю цей стан адепт[1].Тобто, це людина, яка досконало володіє певними методами і вміє чимало життєвих завдань вирішувати за допомогою нових, якісно нових методів. Але не завжди їх вирішує. В якому сенсі: ти розумієш, як це зробити, але, все одно, рука тягнеться до звичних методів – до «таблетки», висловлюючись метафорично. Коли людина починає якісно по-іншому сприймати світ завжди – це майстер. Майстер сам починає створювати різноманітні методи і пояснення, щоби зробити доступним для інших людей те, що осягнув сам. Якщо його розуміють – виникають нові духовні Школи. Якщо ні – нові релігії.
 
Ось, звісно, спрощена, але, все ж, класифікація. Суть вона, на мій погляд, відображає досить добре.
 
Але повернемося до духовного потоку. Ознаками наявності у людини духовного потоку є готовність чути Світ (в сенсі визнавати, що щось у твоїй поведінці або світогляді не є вдалим, і готовність це міняти), невгамовність і спрага до нових знань, вражень, іронічне ставлення до себе (згадайте статтю про вайраг'ю та роздуми Кастанеди про почуття власної важливості). Також духовний потік дає людині відчуття чужої духовності – для того, щоб навчитися, треба визнати, що хтось вміє краще за тебе або інакше.
 
З чакральної точки зору відчуття Духовного Потоку – це сахасрарне переживання.
 
Особиста сила.
 
Особиста сила – це кількість енергії. Від чого вона залежить? Від завдання, від карми, від дгарми, від місії, генів, натальної карти та безлічі чинників, про які, можливо, ніхто і не знає (адрішта;)). Але характеристика дуже вгадувана. Хтось пре, як танк, і його жодним чином не зупинити. Хтось трохи зробив щось і втомився. Особиста сила – це готовність долати, докладати зусилля, тощо. Що її більше, то краще, але, не знайшовши правильного (відповідного власній Дгармі) застосування, особиста сила починає руйнувати людину. Особиста сила – це не просто мішок з енергією, яку можна витратити на що завгодно. Швидше це «цільові кошти», покликані забезпечити реалізацію людиною її власної дгарми. Оволодіння своєю особистою силою пов'язано з прийняттям своїх істинних бажань і часто є болючим, оскільки змушує залишити загальноприйняті або звичні дороги. Оволодіння особистою силою можна порівняти з шаманською хворобою.
 
Стрижень людини.
 
І третій параметр дуже важливий – стрижень людини. Що таке стрижень людини? Коли людина починає розвиватися – не лише в духовній Традиції, а в широкому сенсі цього слова – вона зачаровується і розчаровується, захоплюється, закохується, переживає кризи – її «заносить». Особливо якщо у неї чимала особиста сила. Накрило новими переживаннями, або змінився світогляд, і все – людина рве, наприклад, звичні зв'язки, взаємини з рідними, тощо. Все перебудувала! Потім її припинило крити, а вона вже купу дров наламала. Необхідний певний стрижень, який дозволив би людині навіть в сильних емоційних станах зберігати специфічну «інертність», свого роду опору на здоровий глузд, розсудливість, людяність. Це і є те, що я називаю стрижнем людини. Мені здається, що стрижень людини виникає зі зрілості душі, від її давності. Ну, це дуже добре видно. Наприклад, якийсь черговий політичний хід, наприклад, якась революція чергова і так далі. А уявіть, що ви вже пережили колись у минулих народженнях повстання Спартака або ще кого-небудь у Стародавньому Римі, потім якусь Велику французьку революцію, ще щось. І тут іще одна революція... Швидше за все, ви не будете ломитися з гвинтівкою напереваги попереду всіх або оскаженіло кричати під чужу дудку: «Гей-гей!!!». У глибині душі ви розумієте, чим це через три роки скінчиться. Ось таке спокійне ставлення до всього виникає. Так, треба якось із цим жити, треба пов'язувати, треба використовувати. Але ось «фанатіти» ви вже не будете. Ось чим давніша душа, тим менше вона від чогось «фанатіє». І тому вона, так би мовити, менше наражається. З іншого боку, вона більш людяна стосовно інших людей. М'якше сприймає чужі помилки, легше пробачає і так далі. Це і є ознаки стрижня людини.
 
Якщо ці три фактори одночасно в людині з'єднані, то це дуже сприяє духовному розвиткові.
 
Роль Учителя.
 
А тепер, яка, по суті, роль учителя? Справа в тому, що найчастіше в людини духовного потоку мало. Або цей духовний потік дуже легко розсіюється. Ми оточені купою чинників, які розсіюють його. По суті, певними просторами, в які потрапляє людина, і які закупорюють людину всередині себе. Той же соціальний простір. Візьмемо, наприклад, якогось молодого фахівця. Ось він пише диплом у своєму виші, у нього безліч ідей, він готовий перевернути світ. А потім він потрапляє на роботу в яку-небудь контору «Роги й копита – постачзбутлогістик Інк», і йому кажуть: «Так, ти тойво зі своїми ідеями, не треба оцього. Ось тобі робота – йди і працюй». Якщо в людини великий потенціал, вона все одно горить і експериментує. І все одно намагається щось робити за своїми власними планами та ідеалами, в нових умовах, але тим не менш. А буває, що людина згорає. Їй забракло потенціалу і вона розчинилася в бутті, «скисла», погасла, перетворилася на пересічного обивателя, гвинтика системи (буддійський термін для цього – «бгава», одна з нідан). Я дивувався завжди: в тому інституті, де я працював, студенти писали такі яскраві дипломи, а потім... Правда в тому, коли я їх зустрічав через два роки, вони всі були вже «ніякі». Чому? Втратилося.
 
Так ось, фактично, в чому завдання Учителя? З одного боку, маючи власний досить сильний Духовний Потік, запалювати ним інших людей. Метафора смолоскипа: щоб зайнявся інший смолоскип, треба з'єднати його з палаючим. І вони разом горять яскравіше. Коли в духовній Школі збирається багато людей, які шукають, у цій сукупності потенціал кожного з них зростає. Але, буває, що коли смолоскип не розгорівся, ти його з цієї купи вийняв, а сам він уже не горить. Він горів чужим полум'ям. Метафорично кажучи, завдання науки в Духовній Школі або Традиції таке: «розпалити» духовний потік учня до такої міри, щоби він горів сам. І якщо це сталося, то мотивувати людину до розвитку, соціального чи духовного, вже не треба.
 
Запалювання людини, її ініціація відбуваються через багаторазові акти розширення свідомості, спроби показати людині ті чи інші ситуації з більш глобальної, ніж вона звикла, точки зору, наче «піднести її» над ситуацією. Такі багаторазові піднесення з енергетичної точки зору є накачуванням людини сахасрарною енергією. А навчання її більш складного категоріального апарату, в рамках якого вона змогла б осмислити своє нове бачення – це передача енергії аджни. Інакше пережитий сахасрарний досвід буде просто яскравим спогадом і не змінить людину глобально, не дасть їй нових інструментів до дії. Навчання такої складнішої «мови» – друге завдання Учителя.
 
Третє завдання Учителя – в коригуванні. Фактично, почасти він виконує роль стрижня людини. Тобто, от коли людину заносить, її треба трохи скерувати. Тому що іноді у неї не вистачає власної зрілості, власного досвіду, щоб не «занестися» в процесі розвитку. Ну, і четверте – створення власне процесу навчання, тобто надання методів, технік, досвіду, який не зводиться тільки до свого власного, а є інтегральним досвідом, традицією.

[1] У зв'язку з цим не можу не згадати одне з останніх інтерв'ю Карла Густава Юнга, якого запитали, чи вірить він у бога. На що Юнг відповів, що йому не треба ні в що таке вірити – він точно знає. В його відповіді було стільки спокійної впевненості людини, що неодноразово переживала містичний досвід, що осмислила й інтегрувала цей досвід у своє повсякденне життя, що навіть саме слухання цієї відповіді для більшості – вже переживання. Дещо схоже говорив під час свого останнього візиту до Києва Станіслав Ґроф. Обидві ці людини – яскраві приклади майстрів, що втілюють свої знання та ідеали в методах.


Джерело: "Йога-сутра Патанджалі: коментар сучасного практика" - блог Андрія Сафронова, Президента Української федерації йоги, www.yoga-sutra.org/2014/09/blog-post.html
Бажаєте дізнатись більше та записатись на заняття?

Протипоказання до занять йогою